3 грудня 2017 року минає 295-років від дня народження Григорія Савича Сковороди - просвітителя-гуманіста, філософа, поета, перекладача.
За життя Сковороди був дуже відомою в Україні людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах і мали великий вплив на наступні покоління. Про нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час його вірші-псальми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії. Сковорода був одним з останніх представників згасаючої епохи бароко з її академіями, мандрівними спудеями, рукописними книгами, латиною і церковно-слов'янською мовою.
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Рано залишився сиротою. Виховував його чернець, певно, освічений чоловік, бо прищепив здібній дитині любов до науки.
У 1738 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. З 1742 по 1744 pp. жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.
У 1750 р. у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.
Повернувся в Україну у 1753р., викладав поетику в Переяславському колегіумі. Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».
Протягом 1754—1759 pp. жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.
У 1766р. філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».
Протягом 1769—1774 pp. Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».
У 1775—1776 pp. були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій»)та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».
Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783—1784 рр.
У 1785 р. Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».
У 1787р. він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791р. завершив філософський твір «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний».
Протягом життя Григорій Сковорода уникав усього, що могло б уярмити його дух.
Вражає і такий факт останнього дня життя Сковороди. За свідченням господаря хати, що стала мандрівникові прихистком на порозі смерті, він був веселим і балакучим. Обідав з друзями, читав власні вірші. Потім вийшов на подвір’я й викопав могилу… Для себе. Тоді переодягся в чисту білизну, поклав під голову торбинку з пожитками, рукописи і ліг на лаву, склавши руки. І відійшов у вічність. Це сталося 9 листопада 1794 року в селі Іванівці (нині Сковородинівка) на Харківщині. Так завершила земний путь людина, яка понад усе цінувала свободу.
«Світ ловив мене, та не спіймав», - просив він написати на могилі…
Щоб зрозуміти суть цієї епітафії, слід детально познайомитися з життєвим шляхом поета, його філософськими поглядами.
Григорій Сковорода – гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних його правнуків.